Записки сумасшадшего практиканта

Добра вам, мої вельми шановні вчителькИ (теперішні та майбутні!), перепрошую, що так довго примусила чекати виливу емоцій (потоку свідомості, нагромадження уривчастих думок – необхідне підкреслити) щодо проходження практики. Розумієте – гарний інтернет пост, він – як вишукане вино, яке спить десятки років у колисці з дубового дерева та чекає зустрічі з холодним склом бокалу.

Тоді почнемо, якщо усі згодні. Як це кажуть, якщо вам є що сказати, краще говорити зараз, або мовчати навіки! Та де тут – я не загорнута в кілометри білої парчі і не розкидаюсь жаданими букетами  на усі боки, як справдешній метальник дисків (чудна сполука слів!). Усі ж бачили  дітище Мирона, дядечку, що старанно виблискує мускулами (оце вам і хвилинка-цікавинка). Усе простіше, але усі повинні знати, що ніч перед першим уроком насправді була Варфоломієвою. На радощах, що зможу дітям повідати про грізного (та ні, не Івана) Тараса Шевченка, світоча, митця, чиї вірші насправді ятрять мою душу, та вурдалака, з легкої руки графоманістого (це як епітет потрібно) Олеся Бузини.

Хвилюючись, ніби то королева англійська хоче мені жалувати титул сера (звиняй, Елтон Джон), я стою перед класом, а дитячі очі дивляться та очікують чогось небаченого. Кажу від щирого серця, і нехай незлим тихим словом не пом’януть мене, але як же ж мені не подобається ворушити кипи паперу – шукати, планувати, вимучувати. Але оті очі мене надихають, отим очам я хочу показати Шевченка, не суворого дядьку с вусами (де це, я забула – а цьому дядькові з великими вусами, я б ці вуса повідривав), а людину, яка мала в собі велике гаряче сонце, що вміла сказати так, що не повірити неможливо.

І на останок хочу сказати, що напрочуд чудні діти – в позитивному розумінні цього слова. Є, звісно, такі, що працюють заради оцінок, але чи їх це провина? Але є в моєму класі і свій філософ, який порадував мене читанням шевченківських «Дум» на попередньому занятті. Знаєте, що мене здивувало – він запам’ятав, з якою інтонацією я читала цей вірш на попередньому уроці, та відтворив її з неперевершеною точністю, так гарно, ніби читала я сама (ні, дякую, корона нормально тримається).

Прошу пробачення ще раз, що так довго, сумбурно, що не можу спинитися, і, можливо, це взагалі ніхто не читає (ну оце хоч свого внутрішнього графомана задовольнила).  Я в понеділок знову побачу щасливі очі 8 А класу і буду намагатися самовіддано їх надихати чимось цікавим. І, ще мить, не проганяйте, ось дума така, щоб поміркувати – треба розвивати себе, насамперед, щоб перед дітьми не бути безпорадними.

Дякую за увагу. З вами була така то, така то, що щиро ваша усім серцем.